Як частина циклу «Небосхил», скульптура алегорично осмислює ніч у її кульмінації — у тій граничній миті, що зветься опівніччю. Опівніч постає тут не як час, а як стан. Вона втілена в образі дівчини — мовчазної, зосередженої, зануреної у власну глибину.

 

Обличчя дівчини несе в собі пам’ять півдня: повні, мов теплі плоди, губи; широкі крила носа, що дихають простором і вітром далеких земель. Її волосся розливається навколо голови, мов темна матерія всесвіту: то зоряна корона, сплетена зі світла і тіні, то відгомін сакральних уборів корінних народів Африки й Азії — знаків зв’язку між землею та космосом.

 

Очі її заплющені, але це не сон. Це глибоке внутрішнє перебування — стан, у якому тіло мовчить, а свідомість розчиняється. Обличчя осяює глибинне внутрішнє споглядання, наче медитація, коли кожен м'яз розслаблений, думки вільні а підсвідомість блукає неосяжним всесвітом. Потік сноведінь та фантазій алегорично зображено у розкидістій шапці волосся, де наче сплелися разом міріади зірок збираючи воєдино всю картину світобудови.

 

Нижній край її голови торкається води — і цей дотик невагомий, але вирішальний. Від нього по поверхні розходяться кола, хвилі безмежного океану нашого внутрішнього світу. Того самого, де ніч не лякає, а слухає. Де опівніч — це не кінець дня, а точка найглибшої присутності.